Left4Write поспілкувалася з людьми, які працюють у метро та «Трубі» – переході під Майданом Незалежності . Інтерв’ю збережено мовою оригіналу. Імена вказані згідно з побажаннями героїв.
На станції “Дружби народів”
Дмитро Богатко, інструктор-машиніст
Про себе
В метрополитене я работаю уже больше двадцати лет. У меня в семье, своего рода, династия – тут работают мои родители, и я тоже пошёл по их стопам. Начинал я простым слесарем, потом сдал экзамены на машиниста, работал долгое время на этой должности. Сейчас я машинист-инструктор.
Про роботу
У меня, как у инструктора, много обязанностей. Основные – это допуск машинистов к работе, проверка их знаний, контроль работы на линии, а также выезд из депо. Фактически, обычный мой рабочий день проходит таким образом: перед сменой проходишь медосмотр, расставляешь машинистов на позиции, снимаешь неисправные составы если такие есть. Постоянно нужно контролировать ситуацию, следить, у какого машиниста подмена, у какого конец смены. И так все время: телефон – рация, рация – телефон.
День не похож один на другой. Когда случается какая-то проблема, тебе все звонят, чувствуешь моральное напряжение, ведь тебе нужно всё решить, разрулить.
Также у нас здесь ненормированный график. То есть, допустим, сегодня я заступил на смену в 17:30, и завтра я ухожу домой в 9:30. В следующий раз смена может начаться в 6:30. Единственное, что раздражает конкретно меня, это то, что мало спишь и очень устаешь. Ложишься в два – встаёшь в четыре. Когда ещё молодой был – можно было и ночь не спать, а сейчас уже сложновато.
Про метро
Спускаешься под землю и у тебя даже давление немного меняется. Человек – такое существо, что может ко всему привыкнуть, но реально – это вредная работа . В метро кислород по большей части искусственный, поэтому находиться здесь постоянно физически непросто . В поездах накапливается огромное количество воздуха, за счёт чего мы и дышим. Если состав останавливается – чувствуется резкая нехватка воздуха, и часто сердечники сразу хватаются за сердце. Для таких случаев в тунелях существует специальная вентиляция.
После закрытия метро выглядит совершенно по-другому. Люди, которые тут работают, как муравьи вылазят из всех щелей и начинают трудиться. Кто-то убирает, кто-то светофоры переключает, другие стучат, контактные рельсы проверяют.
Бывает, к нам приходят и «незванные гости». Они обычно залезают через вентиляционные шахты. В основном это подготовленные ребята, которые знают, когда и кто будет проходить, когда заканчивается смена. Что они делают? Спускаются и раскрашивают поезда. Могут ещё провода воровать, медную проводку. Слава Богу, это случается очень редко.
Каждые два часа по станциям ходят дежурные и осматривают каждый уголочек, так что переночевать в самом метро невозможно. Хотя бывало, что вандалы залезали под сидения в поездах, и ,когда машинист уже оставлял последний состав и уходил спать, вылезали и украшали вагон своим творчеством.
Наша головная боль – это зацеперы. Когда поезд приезжает на станцию, зацепер залазит по лестнице на хвост поезда и садится на автосепку. Самое страшное, что эти люди могут соскользнуть и упасть, а машинист следующего состава может не заметить и просто переехать человека.
Про сім’ю та щастя
Конечно, когда я на смене, моя семья за меня переживает. Но вообще они уже привыкли к моей работе. Мои дети знакомы с депо и с метрополитеном, я им лично провел экскурсию. Реакция была обалденная, такие довольные были. Сразу же говорят: «Когда я вырасту – буду машинистом! ».
Счастлив ли я, работая здесь? Скорее доволен. Счастливым я, наверное, могу быть наверху, на солнышке где-то. А здесь работа, которая мне нравится. Я не хожу сюда как на каторгу.
У «Трубі»
Саша і Назар, вуличні музиканти
Про себе
Саша: Мы студенты Академии Исскуств, сейчас учимся на втором курсе. Назар гитарист, я баянист, а барабаны – это наше общее дополнительное хобби.
Музыка заинтересовала меня ещё в детстве. В садике на уроках музыки у меня была преподавательница, которая постоянно играла на баяне. Когда она уходила, я брал баян и клацал на кнопочках. Мне это очень нравилось. Потом как-то я сказал родителям, что хочу пойти в музыкальную школу – они согласились. Был, конечно, момент, когда в четвертом класе мне всё надоело, и я хотел уйти из музыкалки. Но, благодаря родителям, которые меня переубедили, все таки остался, и вот, сейчас продолжаю учебу в академии искусств
Назар: У меня история похожая. Спасибо моей бабушке, потому что она сказала: «Тебе пора идти в музыканты»,- и я такой: «Почему бы и нет?» В школе у меня с оценками было всё довольно «сложно», зато по музыке – одни 12. Когда нужно было определяться с выбором вуза, я рассмотрел много вариантов. Не знаю, спонтанно или нет, но я поступил в академию и здесь нашел всё, нашел себя.
Про музику
Саша: Когда мы только здесь начинали, я играл на гитаре, а Назар – на кахоне (перуанський ударний музичний інструмент – прим. «Left4Write»). Позже мы поняли, что гитара и кахон не очень совместимы, потому что кахон «перебивает» гитару. Но мы добавили своеобразные «ударные», вот – палочки и плитку, и получился крутой продукт. Нам понравилось.
Один раз мы в академии с нашим общим другом пробовали сочинить свой собственный материал: я был на ударных, а он – на бас-гитаре. Вроде бы, что-то получалось, но мы же сюда не притащим настоящие барабаны или электрогитару. Поэтому решили сделать что то нестандартное. Все, что мы играем здесь – это импровизация.
Про метро
Назар: Мы где-то месяц уже играем. Раньше были на Золотых воротах, но Хрещатик – наше любимое место. На Майдане в подземке хорошое эхо, но оттуда нас выгоняли, поэтому мы пришли сюда в «трубу» .
Часто в метро бывает, что туристы кидают заграничные деньги. И это не обязательно «миллионы». Однажды к нам подошёл китаец и кинул одну гривну, мы начали смеяться.
Главная наша проблема, как бы грубо не звучало – алкаши. Как-то к нам подошел «Валера» и начал нам рассказывать о своей жизни. Конечно он нас достал но я так просто не могу послать бездомного человека, мне его жаль. Так что пришлось его выслушать, после чего мы решили перейти на другое место. Но он все равно нашел нас по звукам и продолжил сидеть рядом, пока мы не доиграли. Потом мы ушли и больше его так и не видели.
Были мысли о том чтобы играть не только в метро. Нас приглашали в грузинский ресторан «Чача Бар» на Софиевской площади. Мы хотели играть там лёгкий джаз, но что-то пошло не так. Нам предлагали всего 50 грн за час. Здесь же у нас есть возможность заработать до 150 грн в час на каждого,и кроме этого мы можем играть абсолютно всё, что хотим.
Про майбутнє
Саша: У меня есть несколько путей развития себя в будущем. Но сначала я хочу поступить в консерваторию, которая находится как раз здесь рядом. А там потом, возможно, поеду в Польщу, или куда-то ещё и создам свою группу.
Назар: А я хочу уехать в Германию и преподавать там музыку.
Одно мы знаем точно: наше будущее будет обязательно связано именно с музыкой.
Лана, вулична музикантка
Про себе
За освітою я журналіст. Працювала ще з першого курсу: вела новинні сторінки у газеті, приймала участь у журналістських рослідуваннях. Я сама із Західної України і була постійним автором у місцевому україномовному журналі «Експрес Кул». Там в основному писала статті на психологічну тематику для молоді. Потім я переїхала до Києва і працювала на телебаченні сценаристом ток-шоу та новин, як ось наприклад, «Свідок АТО». Взагалі для мене була більш цікавою розважальна сфера, навіть, працюючи в газеті, я визначилася, що політика – не моє. В мене є подруга, яка кайфувала від самого факту, що вона у Верховній Раді. Я ж сиділа і засинала на тих засіданнях, мовби це якась тортура.
Загалом у цій сфері я пропрацювала 8 років. Я любила журналістику і не можу сказати, що це щось погане, але було в моєму житті ще дещо, і це – музика. Потрібно було робити вибір. Деяким творчим людям вдається поєднувати роботу з іншим життям, але у мене не виходило. Журналістика забирала всю енергію, а музика потребує її набагато більше, ніж журналістика, бо це вже чисто творча робота, хоча й не дуже стабільна. Тож я обрала музику для себе, і відповідно три роки я займаюся тільки нею.
Про музику
Коли я тільки починала, спочатку взагалі здавалося, що я стою посеред вулиці і волаю. Але насправді з часом звикаєш, тримаєшся впевненіше і розумієш, що публіка буває різною.
Частково, гра у підземці – це тренування. Але по суті, це і повноцінна робота. Крім цього я, як вуличний музикант, хоча періодично граю в ресторанах, пабах. Просто коли вчу якісь нові пісні, одразу їх відпрацьовую у підземці. Серед улюблених треків: The Cranberries – Zombie та Imagine Dragons – Radioactive.
Що приносить мені найбільше задоволення у моїй роботі? Мабуть, сама музика. Я просто отримую кайф від самого процесу. Раніше я не вміла грати на гітарі, навчилася лише півтора роки тому і продовжую розвиватися у цій сфері далі.
Про метро
Щодо метро, то коли граю, ніяких складнощів не виникає. В цілому, все нормально, спокійно. Тут багато людей, таких же музикантів, всі культурні. Крім цього в метро хороша акустика, тому в підземці краще грати, ніж на вулиці
Приємно, звичайно, коли твої старання ще і оцінюють люди. Вчора, наприклад мені дві прохожі людини в різний час кинули дві «п’ятисотки». На восьме чи дев’яте березня, не пам’ятаю точно, одна жіночка мені вручила пакетик з міцелярною водою, якісь парфуми – було дуже приємно.
Але, звичайно є і винятки. От позавчора підійшов дуже п’яний хлопець і просто впав біля мене, тому довелося змінити місце.
Про майбутнє
Звичайно в мене є плани. З часом буду переходити на паби, ресторани. Плюс я пишу свої пісні, а їх набагато складніше співати, ніж кавери.
Власний досвід
Нашій команді не вдалося поспілкуватися з людьми, котрі жебракують у метро. Тому наш спецкор Віталій Косий вирішив самостійно здобути «жебрацький» експіріенс.
Віталій, спецкор Left4Write
Чесно кажучи, я ніколи не забуду цей соц. експеримент, навіть якщо добряче постараюся. Він став певним випробуванням для мене та моїх моральних цінностей.
Підготовка до самої операції не забрала багато часу та ресурсів. Все, що було потрібно, — це картонка з написом та людне місце. Залишалося найскладніше – стати зовсім іншою людиною на цілу годину.
Перші п’ять хвилин виявилися найтяжчими, мене мучило почуття сорому та дискомфорту. Все ж таки, не кожний день на тебе згори дивляться десятки очей. Проте вже за десять хвилин я звик та почав входити у роль «ошуканого студента, який потребує грошей на хостел». Незабаром у стаканчик потрапили перші монети, за ними пішли дрібні банкноти. Плитка у переході була крижаною, а вітер пронизливим, тому мені навіть не довелося «відігравати» кашель, соплі та дрижаки.
Наступні 30 хвилин минули безрезультатно, сума коштів не збільшувалася. Раптом до мене звернулися: «Хлопче, тобі нема де ночувати ?». Це був молодий чоловік спортивної статури. Я вступив у діалог, але, оповідаючи свою історію, випадково «спалився», тож довелося викласти все начистоту. У відповідь на мою відвертість, молодик розповів, що влаштував у своєму будинку такий собі «реабілітаційний центр», де він допомагає менш щасливим. Хоча чоловік поспішав, я встиг домовитися про інтерв’ю перш ніж він мене покинув.
Вже наприкінці експерименту гроші полилися рікою до стаканчика. Загалом їх жертвували молоді люди. Я навіть отримав змогу протестити свою нову «історію», яка полягала у тому, що я втратив гаманець із перепусткою у гуртожиток і тепер маю заплатити хабаря у 50 грн вахтеру, щоб спокійно переночувати. Дістатися у вікно по мотузці я теж не зміг – усі мої друзі роз’їхалися по домівках на вихідні.
Це спрацювало і каса невпинно зростала. Мабуть, сам факт того, що у моєму стаканчику є велика кількість купюр, породжував довіру до мене.
Врешті-решт за годину жебракування я зібрав рівно 63.20 грн
(усі виручені кошти ми переказали на рахунок волонтерської організації «Помоги Бездомному» – прим. «Left4Write»). Як на мене, то це дійсно велика сума, оскільки спочатку наша команда взагалі не вірила, що хтось покладе хоча б гривню у нашу посудину.
Після експерименту я маю суперечливі почуття. З одного боку – круто, що незнайомі люди дають жебракам шанс вибратися з лайна. Правда в тому, що насправді таких нещасливців одиниці. Всі інші ж просто заробляють гроші.
Матеріал підготували: Богдан Калін, Віталій Косий, Олександра Панасицька, Юлія Цимбал
Left4Write 